Проблема проявів ксенофобії та расизму не нова для України. Починаючи з 2006 року, українські та міжнародні організації заявляють про її поширення та відсутність адекватної реакції з боку органів влади. Мова ворожнечі є значною складовою частиною проблеми поширення расизму та ксенофобії не лише в Україні, а й в інших країнах світу.
У своєму 18 періодичному звіті Комісії з викорінення расової дискримінації (CERD) 2004 року, український уряд заявив: «Всі форми дискримінації за расовим та національним принципом викоріненні в Україні». Спільна кампанія з боку низки ОГС та представників меншин, разом з тиском з боку європейських правозахисних структур, привела до того, що кілька урядових структур офіційно визнали існування проблеми. Першою інституцією було Міністерство внутрішніх справ України (МВС). 2007 року МВС ухвалило План дій з протидії расизму та ксенофобії в Україні на 2007-2010 рр. Функції протидії расизму та ксенофобії поліцейськими засобами було надано «Підрозділу протидії етнічній злочинності» в МВС. Підрозділи із подібними функціями з’явилися у деяких інших урядових структурах, як-от Міністерстві закордонних справ (МЗС) та Службі безпеки України (СБУ). Із метою реагувати на расистське насильство було створено міжвідомчу «робочу групу».
Ці ініціативи є спробами реагування уряду на проблему на системному рівні та створення національних механізмів. Однак, всі перераховані вище урядові ініціативи не призвели до жодних відчутних змін чи покращення ситуації, а згодом взагалі припинили своє існування. Так, було розформовано Підрозділ протидії етнічній злочинності ” в МВС, міжвідомча робоча група припинила проведення зустрічей та обговорень після розпуску Державного комітету України у справах національностей і релігій, який координував її діяльність: влада так і не визначила, кому передати повноваження та відповідальність координатора; Міністерство Закордонних Справ та Служба Безпеки України, якщо і провадять якусь діяльність в рамках попередження поширення проявів расизму та ксенофобії у країні, роблять це вельми тихо та не повідомляють громадськість про свої успіхи. Намагання держави покращити законодавство, а саме внесення змін до деяких законодавчих актів, поміж якими – сумнозвісна стаття 161 ККУ, також не мали успіху. Зміни до статті 161, наприклад, не виправили основного її недоліку – необхідність і, водночас, не відпрацьованість способів доведення мотиву, що робить практичне застосування цієї статті майже неможливим. Крім того, усі ініціативи держави будувалися на спробах винайти щось унікально своє та повністю ігнорували як визнані стандарти прав людини, так і кращі практики боротьби із проблемами злочинів на ґрунті ненависті, що їх розроблено в європейських країнах.
Більше того, хоча окремі неурядові організації намагаються проводити моніторинг проявів расизму та ксенофобії (як ксенофобських матеріалів у ЗМІ, так і випадків саме злочинів на ґрунті ненависті), – державні органи досі не надають адекватної інформації про свою діяльність у цій сфері. Навіть більше, деякі жертви повідомляють про те, що саме працівники міліції дискримінували їх на основі расової чи етнічної відмінності та порушували їх права.
Чинні практики, що їх застосовують працівники міліції, та їх манера поводження із ВМ, не залишають простору для адекватного та належного розслідування злочинів, вчинених на ґрунті ненависті. Це призводить до повторної віктимізації жертв, їх небажання повідомляти про злочини та використовувати юридичні механізми для відновлення своїх порушених прав. Такий стан речей впливає на спільноти ВМ загалом, спричиняючи фрустрацію та недовіру до державних органів, призводить до ізоляції окремих груп.
Жодних покращень не відбувається й у сфері протидії гомофобним настроям у суспільстві: держава досі не визнає злочини, скоєні на ґрунті гомофобії, злочинами на ґрунті ненависті; широке поширення мови ворожнечі, спрямованої проти представників ЛҐБТ спільноти, не отримує жодної реакції а ні з боку держави, ані від громадськості.
Минулі роки не принесли значних змін. 19 березня 2010 року у спільній заяві три європейські інституції — Бюро з демократичних інститутів та прав людини (БДІПЛ) ОБСЄ, Європейська Комісія проти расизму та нетолерантності та Агенція з основоположних прав Євросоюзу — висловили занепокоєння теперішніми «напрямками та проявами расизму, як-от дедалі частішим використанням Інтернету расистськими угрупованнями для залучення нових членів, радикалізації, керування та контролю, як і для приниження та залякування опонентів. Інтернет став важливим каналом комунікацій, який з’єднує людей у «кіберпросторі» – після чого вони зустрічаються та вдаються до дій у фізичному світі.» Це змалювання точно відбиває процеси, які відбуваються на перетині віртуального і «фізичного» вимірів українського агресивно-ксенофобського простору.
За попередніми спостереженнями, що їх Проект «Без Кордонів» Центру «Соціальна Дія» проводив протягом 2008-2010 рр., і систематичніше — протягом 2010-2011 рр., расистські та ксенофобські сайти українського сегменту Інтернету не лише поширюють ненависть, а й координують діяльність окремих індивідів та груп, дають приклади для наслідування, і намагаються поширювати ксенофобські погляди за межі ультраправих кіл.
Проект та видання здійснені за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження».
