Без кордонів!

ЧИ ПОКРАЩИТЬСЯ ЖИТТЯ БІЖЕНЦІВ ТА ШУКАЧІВ ПРИТУЛКУ В УКРАЇНІ?

Санчес — Tue, 15 May 2012 00:11:40 +0000

3 травня 2012 року у Верховній Раді України зареєстровано новий законопроект «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Давно очікуваний законопроект є спробою виконання прикінцевих положень Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового чи тимчасового захисту»[1] (надалі у тексті ЗУ «Про біженців»), що набув чинності 4 серпня 2011 року.

Проект «Без Кордонів» минулого літа коментував[2] ЗУ «Про біженців» та висловлював сподівання на подальший розвиток законодавства у галузі забезпечення дотримання прав біженців та шукачів притулку. Адже новий Закон, попри те, що містив численні позитивні моменти, потребував значного доопрацювання та змінення інших законів України. Виконання цього завдання було покладене на Кабінет Міністрів України:

«Кабінету Міністрів України у тримісячний строк з дня набрання чинності цим Законом:

підготувати та внести на розгляд Верховної Ради України пропозиції щодо приведення законів України у відповідність із цим Законом;
забезпечити приведення центральними органами виконавчої влади їх нормативно-правових актів, що регулюють питання, пов’язані з біженцями, у відповідність із цим Законом» (п.6 розділу VII ЗУ «Про біженців»).

На жаль, Кабінет Міністрів, попри встановлений тримісячний термін, готував свої пропозиції аж 9 місяців. Але чи відповідає новонароджене законодавче дитя потребам, і чи покращить воно ситуацію біженців та шукачів притулку в Україні?

І в коментарях до ЗУ «Про біженців», і у звіті про становище біженців та шукачів притулку в Україні[3], Проект «Без Кордонів» (як й інші експерти у галузі дотримання прав біженців), висловлював свої зауваження стосовно недоліків законодавства, які не дозволяють біженцям та шукачам притулку повністю користуватися своїми правами. Так ЗУ «Про біженців» лише згадує про можливість користування соціальними та економічними правами для біженців та шукачів притулку, але на практиці не встановлює порядку такого користування. Тому досі біженці, наприклад, не можуть отримувати пенсії, соціальну допомогу (право, гарантоване статтею 15 Закону), шукачі притулку не можуть тимчасово працевлаштовуватися, попри те, що ЗУ гарантує їм такі права (стаття 13 Закону), тощо.

Окремо варто вказати, що запропонований законопроект ніяк не вирішує більшість проблем, з якими стикаються шукачі притулку в Україні — до отримання ними остаточного рішення щодо прохання про захист. Законопроектом не вирішені ані проблема порядку працевлаштування шукачів притулку, ані питання порядку надання їм медичної допомоги. Через брак уваги з боку законодавця та відсутність процедури виконання, шукачі притулку знову позбавлені соціальних та економічних прав, гарантованих ЗУ «Про біженців». Перебуваючи у вкрай вразливому становищі, вони і надалі чекають, поки українська влада зверне на них свою увагу.

Запропонований законопроект вносить необхідні зміни у відповідні Закони України щодо праці, соціальних виплат, освіти та вищої освіти, пенсійного забезпечення, тощо. Однак без механізмів реалізації своїх соціальних та економічних прав біженцями та особами, які потребують інших форм захисту, цей законопроект залишиться покращеннями на папері, ніяк не впливаючи на реальну ситуацію.

Залишається лише сподіватися, що в разі ухвалення законопроекту, біженці та особи, що отримали тимчасовий чи додатковий статус, зможуть на практиці користуватися соціальним та економічними правами, нарівні з громадянами України. Саме цього від України вимагають і взяті нею на себе міжнародні зобов’язання, і рішення Європейського Суду з прав людини[4].

За детальнішою інформацією, будь ласка звертайтеся:

Тел.: +380 50 334 8780

e-mail: info@noborders.org.ua

[1] Повний текст ЗУ тут http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3671-17

[2] Детальніше тут http://noborders.org.ua/sfery-dijalnosti/bizhenci-ta-shukachi-prytulku/komentari-vid-proektu-bez-kordoniv-tsentru-sotsialna-diya-do-uhvalennya-verhovnoyu-radoyu-zakonu-pro-bizhentsiv-ta-osib-yaki-potrebuyut-dodatkovoho-abo-tymchasovoho-zahystu-8-lypnya-2011-r/

[3] Текст звіту доступний тут http://noborders.org.ua/ru/o-nas/novosti/bezhentsyi-v-ukrayne-%E2%80%93-bez-prava-na-ubezhysche-obzor-narushenyj-prav-bezhentsev-y-yskatelej-ubezhyscha-v-ukrayne/

[4] Рішення М.С.С. проти Бельгії та Греції незважаючи на те, що рішення прийняте проти інших країн членів Ради Європи, згідно зобов’язанням України за Європейською Конвенцією про основні прав та свободи, вони є обов’язковим до виконання (змінення практики) і для України.

Міністерство соціальної політики України: шукачі притулку мають право на тимчасове працевлаштування

Санчес — Thu, 10 May 2012 15:06:26 +0000

У відповіді було підтверджено, що цим категоріям осіб не потрібно отримувати дозвіл на роботу в державній службі зайнятості. Див. відповідь тут: Минсоцполитики о трудоустройстве искателей убежища.

Нагадуємо, що раніше (квітень 2010 р.) Проект “Без Кордонів” повідомляв про рішення Святошинського районного суду м. Києва у справі гр. Х., клієнта Проекту “Без Кордонів”, шукача притулку із Республіки Узбекістан. Суд постановив, що працевлаштування шукача притулку Х без отримання спеціального дозволу, не містить події і складу адміністративного правопорушення.

Зауваження Коаліції з протидії дискримінації до проекту ЗУ “Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні”

Санчес — Thu, 10 May 2012 14:20:28 +0000

Коаліція з протидії дискримінації в Україні вітає активну роботу Міністерства юстиції України з реалізації вимог Плану дій щодо лібералізації ЄС візового режиму для України, зокрема у частині розробки національного законодавства, спрямованого на запобігання та протидію дискримінації. В рамках громадського обговорення проекту Закону України “Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні” Коаліція вважає за необхідне висловити такі зауваження, застереження та пропозиції до тексту законопроекту, розміщеного на сайті Міністерства юстиції (http://www.minjust.gov.ua/0/39953):

1. На думку експертів Коаліції у законопроекті схвальної відзнаки заслуговують пропозиції щодо запровадження процедури експертизи нормативно-правових актів на предмет їх відповідності принципу недискримінації, звільнення осіб, що звертаються до суду з позовами про дискримінацію, від судового збору і спроби запровадити визначення дискримінації та її окремих форм. Проте, навіть з урахуванням зазначених прогресивних ініціатив, для експертів Коаліції очевидними є недоліки законопроекту та те, що в разі його затвердження у вигляді, запропонованому Міністерством юстиції, він не тільки не наблизить національне законодавство до відповідних міжнародних та європейських стандартів у сфері протидії дискримінації, а й призведе до поглиблення правової невизначеності та ще більше ускладнить доступ потерпілих від дискримінації до правосуддя.

Враховуючи положення Декларації принципів з рівності (Declaration of principles on equality, http://www.equalrightstrust.org/endorse/index.htm), на яку, відповідно до Резолюції Парламенської асамблеї Ради Європи № 1844 (2011) (http://assembly.coe.int/Main.asp?link=/Documents/AdoptedText/ta11/ERES1844. htm), державам-членам Ради Європи слід орієнтуватися при розробці та впровадженні антидискримінаційного законодавства та політики, ми вважаємо:

2. Перелік експліцитно визначених ознак, за якими забороняється дискримінація, повинен, залишаючись відкритим, бути якнайширшим. Так, до переліку ознак, наведених у статті 1 законопроекту, повинні бути додані інвалідність, стан здоров’я, сексуальна орієнтація, ґендерна ідентичність, належність до політичних партій, громадських об’єднань і профспілок, рід занять та наявність судимості або досвід перебування у місцях позбавлення волі. Включення цих ознак дозволить:

1) привести текст законопроекту у відповідність до вимог антидискримінаційних Директив Ради ЄС, зокрема Директиви Ради ЄС 2000/ 78/ЄС, яка чітко та недвозначно встановлює заборону дискримінації за ознаками інвалідності та сексуальної орієнтації, та яка визнається у пояснювальній записці до законопроекту одним з нормативно-правових актів, що є ключовими для цієї сфери правового регулювання;

2) максимально врахувати практику Європейського суду з прав людини (ЄСПЧ) щодо інтерпретації статті 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, який, користуючись доктриною “дуже вагомих причин” (very weighty reasons doctrine, див. справу ЄСПЧ Abdulasiz, Cabales and Balkandali v. UK), встановлює майже абсолютну неприйнятність будь-якого розрізнення зокрема за ознакою сексуальної орієнтації (Dudgeon v. UK, Smith and Grady v. UK, Salgueiro da Silva Mouta v. Portugal);

3) уніфікувати правозастосовчу практику та посилити відповідні норми національного законодавства, що передбачають заборону дискримінації за ознаками стану здоров’я, зокрема в аспекті ВІЛ-позитивного статусу (ст. 14 ЗУ “Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ” № 1972-12 від 12.01.1991), інвалідності (ст. 2 ЗУ “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” № 875-12 від 21.03.1991), належності до громадських об’єднань (ст. 5 ЗУ “Про громадські об’єднання” № 4572-6 від 22.03.2012), належності до профспілок (ст. 5 ЗУ “Про професійні спілки, їх права та гарантії” №1045-14 від 15.09.1999) тощо;

5) мінімізувати ризики, пов’язані з особистісним фактором в процесі інтерпретації “інших ознак” в процесі реалізації норм та положень цього закону, які можуть привести до зниження рівня захисту від дискримінації окремих маргіналізованих соціальних груп та їх окремих представників.

3. В означенні дискримінації (ст. 1) проблемним моментом є складова “[…], що спрямовані на […]”, яка може бути розтлумачена в процесі реалізації норм та положень цього закону як вимога доводити дискримінаційний мотив, що в свою чергу, є майже не можливим у переважній більності випадків. Так, практична цінність та правозастосовчий потенціал цього закону можеть бути фактично знівельовані. Прямою аналогією може слугувати горезвісна ст. 161 Кримінального кодексу України, яка майже не застосовується в контексті захисту від дискримінації власне через необхідність доводити дискримінаційний мотив у діях порушника. Тому існує потреба замінити в означенні дискримінації складову “[…], що спрямовані на […]” на “[…], що за своєю природою або наслідками призводять до […]”.

До того ж, практика застосування аналогічних законів в Європейському Союзі демонструє, що індивідуальні скарги на дискримінацію розглядаються винятково в контексті окремих форм дискримінації, які несуть в собі реальний правовий зміст (як-от пряма дискримінація, непряма дискримінація, дискримінаційні утиски та ін.), а поняття дискримінації як такої носить виключно узагальнюючий характер, а відповідно навіть у своєму означенні має об’єднувати сутнісні характеристики як прямої, так і непрямої дискримінації, дискримінаційного утиску (гарасменту) тощо. Тому, ми рекомендуємо вімовитись від визначення дискримінації як “обмеження або привілеї”, а визначити її через сутністні ознаки основних її форм.

2) замінити в означенні складову “крім випадків, коли такі дії або бездіяльність, правові норми або критерії оцінки, умови чи практика об’єктивно виправдані метою забезпечення рівних можливостей для окремих осіб чи груп осіб реалізовувати рівні права і свободи, надані їм Конституцією і законами України” на “крім випадків, коли такі дії або бездіяльність, правові норми або критерії оцінки, умови чи практика переслідують правомірну об’єктивно обґрунтовану мету та якщо способи досягнення такої мети є належними та необхідними”.

5. В означенні прямої дискримінації (ст. 1) замінити слово “ставлення” на “поводження”, оскільки “ставлення” означає почуття щодо певних подій чи явищ, якими можуть мотивуватися вчинки або поведінка людини. Проте, ставлення саме по собі, допоки воно не набуває матеріального вияву, а саме переростає у поводження, не може бути об’єктом правового регулювання, а тим більше юридичних санкцій, оскільки захищено як свобода думки, совісті та переконань ст. 18 і 19 Загальної декларації прав людини і основоположних свобод, ст. 18 і 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 8, 9 і 10 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також ст. 23, 32, 34 та 35 Конституції України.

6. Однією з особливостей дискримінації є те, що вона може відбуватися не тільки за наявними у окремої особи або групи осіб ознаками, але й за відсутності певних ознак, в умовах помилкового приписування певних ознак особі, яка фактично не є їх носієм, а також через асоціацію особи із іншими особами або групами осіб, що є носіями ознак, за якими відбувається дискримінація. Заборону такої дискримінації варто передбачити:

1) шляхом включення до означення прямої дискримінації у ст. 1 законопроекту кваліфікаційного пояснення та викладення у такій редакції: “[…], коли із окремою особою або групою осіб за їхніми дійсними або уявними ознаками, а також через їх дійсний або уявний зв’язок з іншими особами або групами осіб, поводяться менш прихильно […]”;

7. Відомим феноменом в сфері протидії дискримінації, визнаним у Директивах Ради ЄС 2000/43/ЄС (пар. 14) та 2000/78/ЕС (преамбула) та практиці ЄСПЧ (Rasmussen v. Denmark), є множинна дискримінація (multiple discrimination), тобто дискримінація, що відбувається за кількома ознаками одразу та наслідком має або адитивний ефект (additive discrimiantion), коли наслідки дискримінації за однією ознакою додаються до наслідків дискримінації за іншою ознакою, або інтерсекційний ефект (intersectional discrimination), коли поєднання кількох ознак одразу утворює якісно нову дискриміновану ознаку. Оскільки пропонований законопроект має на меті визначити засади запобігання та протидії дискримінації в Україні, варто в його тексті передбачити на рівні правової норми захист від дискримінації за кількома ознаками одночасно, щоб уможливити та полегшити в подальшому розробку відповідних адміністративних та судових правил і процедур, а також підвищити ефективність антидискримінаційної експертизи.

8. В контексті забезпечення рівності можливостей в рамках антидискримінаційного законодавства особи з інвалідністю є групою з особливими потребами. У той час, як стосовно них має місце як пряма, так і непряма дискримінація, основною перепоною на шляху реалізації прав цією групою на рівних підставах лежить відсутність умов доступу до основних об’єктів соціально-побутового призначення, невідповідність умов праці та організації робочих місць потребам осіб з інвалідністю, а також відсутність позитивних зобов’язань роботодавців забезпечувати такі умови (“розумне пристосування”), що за означенням Директиви Ради ЄС 2000/78/ЄС (ст. 5) саме по собі становить дискримінацію. Відповідно, ми рекомендуємо включити відмову від розумного пристосування до ст. 5 законопроекту як одну з форм дискримінації, що забороняється, а розумне пристосування визначити у ст. 1 законопроекту таким чином: “розумне пристосування — дії або заходи, спрямовані на забезпечення необхідних і належних умов доступу до об’єктів соціально-побутового призначення, адаптації робочого місця та умов праці до потреб людей з інвалідністю, якщо таке забезпечення не стає незіставним чи невиправданим тягарем.”

На відміну від позитивних дій, які можуть бути і зазвичай визначаються надто широко, розумне пристосування є конкретною та специфічною вимогою, яка передбачає встановлення позитивних обов’язків та спрямована на подолання дискримінації та фактичної нерівності осіб з інвалідністю.

9. На практиці об’єднання громадян та інші юридичні особи, які асоціюються із носіями певних ознак, за якими передбачається заборонити дискримінацію у цьому законопроекті (як-от в силу роботи з певними дискримінованими групами або представлення їхніх законних інтересів у взаєминах з іншими юридичними особами, державними органами тощо) також зазнають дискримінації. Тому, на додаток до дискримінації окремих осіб та груп осіб пропонуємо передбачити в тексті законопроекту заборону дискримінації стосовно юридичних осіб за визначеним переліком ознак.

10. Пропонуємо вилучити модифікатор “постійні” з означення позитивних дій, наведеного у ст. 1 законопроекту. Оскільки позитивні дії спрямовані на подолання фактичної нерівності, вони не можуть бути постійними, адже коли така нерівність буде подолена, вимога “постійності” позитивних дій стане радше причиною встановлення привілеїв та особливих прав для колись дискримінованих груп. Також, експерти Коаліції свідомі того, що вимога позитивних дій часто тлумачиться як вимога позитивної дискримінації, форм якої вони можуть набувати, але не обов’язково набувають. Таке тлумачення за відсутності чіткого означення рамок позитивних дій може призвести до соціального неприйняття та правових колізій. Тому ми вважаємо за необхідне чітко визначити такі рамки позитивних дій окремою статтею в тексті законопроекту. Таке визначення може бути представлене таким чином: “Позитивні дії не розглядаються як дискримінація, якщо:

11. Експерти Коаліції вважають, що у законопроекті абсолютно недоречно обмежено дії, що не вважаються дискримінацією, позитивними діями, здійсненням заходів, спрямованих на збереження індентичностей та сферою соціального захисту, зокрема наданням пільг (ст. 6). Такий підхід міг би бути прийнятним, коли б законопроект містив закритий перелік ознак, який би включав тільки такі ознаки (за аналогією із Директивами Ради ЄС 2000/43/ ЄС, 2004/113/ЄС та 2006/54/ЄС), за якими немає жодних інших виключень окрім позитивних дій до заборони порівняно менш прихильного поводження (як-от раса, національність, релігійні вірування, сексуальна орієнтація тощо). Проте, пропонований законопроект містить відкритий перелік ознак, які, поміж іншого, включають або можуть (мають) включати такі, як стан здоров’я, інвалідність, вік, мова та інші, за якими абсолютна заборона порівняно менш прихильного поводження в усіх сферах суспільного життя не може бути встановлена. До того ж, певні ознаки, за умови абсолютної заборони, можуть створювати конфлікт прав, як-от релігійні вірування та сексуальна орієнтація. Відповідно, з метою адекватного закріплення принципу недискримінації за необмеженим переліком ознак стаття 6 законопроекту має бути уточнена та доповнена такими діями, які не вважатимуться дискримінацією:

1) різне поводження із осібами за однією або кількома ознаками, у випадках, коли ці ознаки відповідно до особливостей певної діяльності або умов, у яких така діяльність здійснюється, становлять визначальну професійну вимогу, яка є правомірною та об’єктивно обґрунтованою, а способи її реалізації є належними та необхідними;

2) різне поводження із осібами за ознаками релігійних переконань, статі, сексуальної орієнтації та ґендерної ідентичності з боку релігійних організацій у сфері трудових відносин та надання релігійної освіти й професійної підготовки у випадку, коли зазначені ознаки відповідно до особливостей певної діяльності або умов, у яких така діяльність здійснюється, становлять з огляду на характер діяльності організації визначальну професійну вимогу, яка є правомірною та об’єктивно обґрунтованою, а способи її реалізації є належними та необхідними;

3) встановлення мінімальних вимог до віку, професійного досвіду та тривалості строку служби або попередньої зайнятості при прийнятті на роботу або для призначення пільг, пов’язаних із виконанням службових обов’язків, якщо такі діі обумовлені правомірною об’єктивно обґрунтованою метою, а способи її досягнення є належними та необхідними;

4) встановлення максимальних вимог до віку при прийнятті на роботу в разі, коли такі вимоги пов’язанні з потребою в додатковій професійній підготовці, тренуванні, підвищенні кваліфікації для займання певної посади, якщо такі дії обумовлені правомірною об’єктивно обґрунтованою метою, а способи її досягнення є належними та необхідними;

7) спеціальні заходи, спрямовані на захист і підтримку дітей-сиріт, осіб, позбавлених батьківського піклування, неповнолітніх осіб, одиноких батьків, ветеранів війни, ветеранів праці, осіб пенсійного та передпенсійного віку, осіб, звільнених із місць позбавлення волі, осіб, що належать до соціально незахищених верств населення, осіб з інвалідністю, осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною тощо.

12. Зріз статистичних даних, що стосуються інцидентності різних форм дискримінації за різними ознаками в різних сферах суспільного життя, є важливим інструментом в контексті судового процесу для встановлення та підтверження фактів дискримінації, зокрема непрямої дискримінації, для визначення та впровадження позитивних дій, а також для вимірювання ефективності антидискримінаційного законодавства та з освітніми цілями. Тому, поряд з вимогою до проведення антидискримінаційної експертизи (ст. 1 та 8 законопроекту) та на додаток до повноважень Уповноваженого Верховної Ради з прав людини (ст. 11) та громадських об’єднань (ст. 14) пропонуємо передбачити пряму вимогу для відповідних органів державної влади та місцевого самоврядування та приватних юридичних осіб-роботодавців збирати такі статистичні дані та покласти на Кабінет Міністрів України визначити форми, категорії та принципи збору таких даних відповідно до вимог законодавства про захист персональних даних.

15. З метою забезпечення ефективного механізму запобігання та протидії дискримінації та для забезпечення відповідності змін до інших законів та нормативно-правових актів, що вноситимуться на реалізацію положень цього законопроекту, європейським процесуальним нормам розгляду справ про дискримінації, пропонуємо передбачити такі “дороговказні” положення в тексті законопроекту:

2) розгляд справ про дискримінацію вимагає обов’язкового застосування принципу перенесення тягаря доказування (shift of the burden of proof) на відповідача, де перенесення тягаря доказування передбачає, що після надання позивачем доказів, які викликають обґрунтовану підозру, що дискримінаційна дія, бездіяльність, або рішення мали місце, відповідач повинен надати вагомі докази того, що право на недискримінацію не було порушене і що дискримінації з його боку не було.

1) передбачити відповідні зміни до Кримінального кодексу України, Кримінально-процесуального кодексу України, Кодексу України про адміністративні правопорушення, Цивільного кодексу України та Цивільно-процесуального Кодексу. Зокрема в цьому контексті звертаємо увагу на те, що означення дискримінації, наведене у законопроекті, дублює частину диспозиції ст. 161 Кримінального кодексу України, якою передбачено кримінальну відповідальність зокрема за “пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками”. Виходячи зі змісту ст. 62 Конституції України юридична відповідальність за дію, що становить собою склад злочину, встановлюється тільки в порядку передбаченому кримінальним процесом. У світлі критики ЄСПЧ такого правового казусу (Danilenkov and others v. Russia) пропонуємо доповнити диспозиції статей особливої частини Кримінального кодексу України (як злочини проти особи так і злочини проти майна) пунктом, яким дискримінаційна мотивація за відкритим та максимально широким переліком ознак визнавалася б обтяжуючою обставиною, та вилучити зі ст. 161 цитовану вище частину, заливши “розпалювання ворожнечі” та “образу честі та гідності та підставі дискримінації”.

2) привести диспозицію ст. 161 у відовіднність до вимог ст. 4 Конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації та гармонізувати її зі стандартом Рамкового рішення Ради ЄС 2008/913/JHA від 28.11.2008 про протидію певним формам і маніфестаціям расизму та ксенофобії засобами кримінального права, зокрема передбачити, що умисні дії, що розпалюють ворожнечу по відношенню до групи, або особи, яка із такою групою повязана, через певні характеристики такої групи повинні підлягати пропорційному кримінальному покаранню не залежно від того, чи особа(и), яка(і) вчинювали такі дії, робили це із наміром розпалити ворожнечю та(або) принизити гідність, чи без такого наміру.

3) передбачити ч. 1 ст. 14 Закону України “Про безоплатну правову допомогу” доповнити пунктом 13 такого змісту: “фізичні особи, які звертаються до суду з позовами, що стосуються дискримінації, або виступають є потерпілими від злочинів, що на їх думку були вчинені щодо них або належного їм майна, через асоціацію потерпілих із групою, яка визначається за одною чи декількома із зазначених у статті 1 цього Закону ознак”.

З метою інформування та в рамках допомоги у подальшій роботі над приведенням відповідних законів та нормативно-правових актів у відповідність із цим законом до вище наведених зауважень та пропозицій додаємо текст проекту Закону України “Про захист від дискримінації”, який був напрацьований експертами Коаліції.

ДЛЯ ДОВІДКИ: Коаліція з протидії дискримінації в Україні (КПД) є всеукраїнською недержавною громадською правозахисною ініціативою, заснованою шляхом підписання українськими неурядовими організаціями спеціального Меморандуму 5 квітня 2011 року. Діяльність Коаліції спрямована на реальне забезпечення в Україні принципу громадянської рівності для всіх людей, незалежно від певних соціальних чи індивідуальних ознак; розвиток, розширення та вдосконалення прав і свобод людини в Україні; протидію спробам несправедливо обмежити права певних категорій громадян; викорінення такого явища, як дискримінація, із суспільного життя. Станом на 1 травня 2012 року до складу КПД входить 26 неурядових організацій.

ЗАЛЯКУВАННЯ “ХВОРИМИ МІГРАНТАМИ” – ЦЕ ДЕЗІНФОРМАЦІЯ

Санчес — Mon, 07 May 2012 15:36:03 +0000

Доволі часто в українських засобах масової інформації, публічних виступах політиків, заявах представників певних політичних партій, повідомленнях прес-служб державних структур повторюється перелік “загроз”, що їх начебто “несуть із собою” мігранти, які прибувають до України. Одним з чільних острахів, пов’язаних із прибуттям мігрантів до України, зазвичай називають занесення ними “екзотичних”, чи “нетипових” хвороб, – про що повідомляють як про факт, що відбувається у теперішньому часі.

Проект “Без кордонів” змушений констатувати, що оприлюднення подібних тверджень зазвичай відбувається без перевірки наведеної інформації.

Для отримання офіційної інформації щодо кількості випадків занесення мігрантами до України “екзотичних” захворювань, Проект “Без кордонів” періодично звертається із відповідним запитом до Центральної Санітарно-Епідеміологічної Станціїї (ЦСЕС) МОЗ України. Остання натепер, вичерпна і однозначна відповідь ЦСЕС МОЗ України, отримана учасниками Проекту, є ідентичною попереднім:

“Випадків занесення в Україну “екзотичних” інфекційних хвороб мігрантами, як у поточному році, так і у попередні роки, не зареєстровано”.

Звичайно, можливість прибуття до України з інших країн осіб, які є носіями збудників “екзотичних” захворювань, виключити неможливо — незалежно від громадянства цих осіб. Але так само очевидно, що натепер за всі роки незалежності України не зареєстровано жодного підтвердженого факту, який міг би виправдав твердження, що мігранти “несуть із собою рідкісні для України захворювання”.

Проект “Без кордонів” закликає засоби масової інформації, прес-служби та ЦГЗ українських державних структур, відповідальних посадовців та громадських діячів, – не поширювати у суспільстві неправдиву інформацію. Подібні заяви не лише вводять в оману тих, до кого вони звернені, – а й сприяють поширенню ксенофобських настроїв у суспільстві, без жодних на те підстав.

Копія відповіді ЦСЕС МОЗ України додається (див. тут – SES_answer). У відповіді невірно вказано дату подання запиту учасником ГО “Центр Соціальна Дія”, який було подано 2012-го року.

Детальніша інформація:

+380 50 334 8780; e-mail: info@noborders.org.ua

ПРЕС-РЕЛІЗ УВКБ ООН: Агентство ООН у справах біженців засуджує відмову двом громадянам Киргизстану в пропуску через державний кордон та доступі до процедури визначення статусу біженця, всупереч нормам міжнародного права та рішенню Європейського суду з прав людини

Санчес — Sun, 01 Apr 2012 00:36:23 +0000

Громадянка Киргизстану повідомила прикордонникам України, а також УВКБ ООН, що вона боїться повернення до Киргизстану, або Казахстану, через можливість переслідувань з огляду на її минулу політичну діяльність. Згідно з інформацією, отриманою УВКБ ООН безпосередньо від заявниці, вона висловила бажання звернутися про надання статусу біженця в Україні, але Державна прикордонна служба відмовилася передати її заяву Державній міграційній службі. Натомість, її утримували в транзитній зоні з маленькою дитиною близько дванадцяти годин, а потім вислали рейсом до Грузії, незважаючи на той факт, що влада була проінформована про те, що її проїзні документи були недійсні.

УВКБ ООН відзначає глибоку стурбованість з приводу відсутності прозорості, з якою органи влади вирішували дану ситуацію. Відповідно до Угоди з Урядом України, яка передбачає, що УВКБ ООН повинно мати „безперешкодний доступ” до підмандатних осіб, представники Агентства ООН у справах біженців запросили доступ до шукачки притулку в середині дня і прибули в аеропорт, щоб отримати цей доступ. На жаль, відповідні органи не відреагували на запит і не виявили бажання до співпраці з УВКБ ООН у цій справі. Після тривалого очікування представники Агентства ООН у справах біженців в кінцевому підсумку були допущені в транзитну зону о 19:00, але їх провели до місця в аеропорту, відмінного від того, де перебувала шукачка статусу біженця. Офіс Уповноваженого парламенту з прав людини також брав участь в отриманні доступу до шукачки притулку, і хоча спочатку складалося враження, що вони отримають доступ і навіть додаткові 24 години для спілкування з шукачкою притулку, в кінцевому рахунку в доступі було відмовлено. Відповідно до інформації авіакомпанії, рейс до Тбілісі, Грузія вилетів о 21:17.

Крім того, Європейський суд з прав людини в Страсбурзі застосував тимчасові заходи відповідно до Правила 39 близько19:00, доводячи до відома органів влади України про необхідність припинити вислання шукачки притулку до подальшого повідомлення та дати оцінку ризикам, на які вона може наразитися в Киргизстані. Незважаючи на застосування цих заходів, влада вдалася до вислання, всупереч статті 34 Європейської конвенції з прав людини.

В цьому випадку Україна порушила свої міжнародно-правові зобов’язання. Міжнародне право щодо біженців, як і українське законодавство передбачають, що шукачам статусу біженця не можна відмовляти в перетині кордону. Наприклад, Виконавчий комітет УВКБООН зазначив необхідність прийняття біженців на територію Держав, включаючи недопущення відмови на кордоні без справедливої та ефективної процедури визначення статусу біженця та потреб у захисті[1].

Більше того, Європейський Суд з прав людини неодноразово виносив рішення, що відповідно до Ст. 3 Європейської конвенції з прав людини та основоположних свобод, Держави мають здійснити незалежне та ретельне вивчення…будь-яких заяв про існування значущих підстав побоювання реального ризику поводження, яке суперечитиме Ст. 3, а саме такого поводження, яке ставитиме особу під загрозу непоправної шкоди[2]. Відмовляючи особі, яка звернулася про надання статусу біженця у доступі до процедури для представлення своїх побоювань, влада України порушила згадані зобов’язання.

УВКБ ООН в Грузії було поінформоване про ситуацію і співробітники представництва прибули до аеропорту. В результаті успішних переговорів з органами влади Грузії та спираючись на повагу останніх до міжнародних правових зобов’язань Грузії, шукачка статусу біженця разом з дитиною отримали доступ на територію Грузії до процедури визначення статусу біженця.

Право шукати притулок є основоположним правом людини, яке закріплене у Всесвітній Декларації прав людини. Отже, особи, які потребують захисту, повинні отримати дозвіл залишитися і мати доступ до справедливої процедури визначення статусу біженця. Відповідно до Конвенції ООН щодо статусу біженців 1951 р., вони не мають бути жодним чином повернуті або вислані до кордонів країни, де їхньому життю чи свободі загрожуватиме небезпека через їхню расу, релігію, громадянство, належність до певної соціальної групи або політичні переконання (Ст. 33). Україна приєдналася до цієї Конвенції у 2002 р., взявши на себе таким чином зобов’язання надавати міжнародний захист біженцям.

Для отримання додаткової інформації, контактна особа – Олександра Маковська, Радник з питань громадської інформації, Регіональне Представництво УВКБ ООН в Білорусі, Молдові та Україні. Тел.: (+380 44) 288-9710. +380 50 310 1767 Електронна пошта: makovska@unhcr.org. Веб-сайт: http://www.unhcr.org.ua.

Загальна інформація:
• Офіс Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців був створений 14 грудня 1950 р. і почав працювати 1 січня 1951 р.
• УВКБ ООН працює в Україні з березня 1994 р. З 1996 по 2011 рр. УВКБ ООН надало Україні, у різних формах, понад 36 мільйонів доларів США. Програми УВКБ ООН протягом багатьох років збільшили можливості низки урядових і неурядових організацій та надали допомогу у підтримці життя тисячам осіб (пряма допомога у вигляді харчів та інших предметів першої необхідності, житла, медичної допомоги або щомісячних виплат 2010 р. досягла 600 тис. доларів США).
• УВКБ ООН за час свого функціонування надало навчальну та матеріальну підтримку у вигляді обладнання (комп’ютери, автомобілі, ремонт приміщень) низці урядових інституцій (Державному Комітету у справах національностей і релігій, обласним міграційним службам, прикордонним службам) на суму бл. 2,5 мільйонів доларів США.
• Станом на 1 січня 2012 року в Україні перебуває бл. 2 500 визнаних біженців та 5 875 осіб без громадянства.
• У 2011 році на програми у трьох країнах (Білорусь, Молдова та Україна), втілюваних під керівництвом Регіонального Представництва УВКБ ООН у Києві, було виділено 4,7 млн. доларів США .
• УВКБ ООН надає захист біженцям та іншим переміщеним особам на неполітичній та гуманітарній основі. Воно також намагається знайти постійні рішення для тих, хто залежить від міжнародного захисту і хто, у разі неможливості повернутися до країни походження, повинні мати можливість інтегруватися там, де вони живуть, за сприятливих умов.
• Натепер в усьому світі нараховується 43 мільйони вимушених переселенців, переважною більшістю яких опікується УВКБ ООН (15,2 мільйони біженців, 27,1 мільйони людей, які були змушені переселитися в межах однієї країни, 983 тис. шукачів притулку).
• За деякими оцінками, у світі нараховують до 12 мільйонів осіб без громадянства. УВКБ ООН вдалося встановити 6,6 мільйона з них у 60 країнах.
• Протягом останніх 60 років УВКБ ООН вдалося врятувати мільйони життів, залучаючи кошти донорів та міжнародну політичну волю до вирішення проблем біженців у масштабах, небачених до його заснування.
• Внесок УВКБ ООН у підтримання миру було відзначено двома Нобелівськими преміями миру – 1954 та 1981 років.
• УВКБ ООН відзначає, що Україна взяла на себе зобов’язання дотримуватися норм міжнародного права у сфері захисту біженців коли ратифікувала Конвенцію про статус біженців 1951 року та повідомила про готовність розглянути можливість ратифікації Конвенцій по подоланню проблеми безгромадянства 1954 та 1961 років.

[1] Висновок Виконкому № 82 (XLVII) щодо захисту інституту притулку (ExCom Conclusion No. 82 on Safeguarding Asylum), 1997

[2] М. та інші проти Болгарії [справа №41416/08] пункт 127

УВКБ ООН: Європейський суд з прав людини постановив дозволити доступ до території трьом особам без квитків на судні, які звернулися про надання притулку в Україні

Санчес — Mon, 12 Mar 2012 22:40:41 +0000

УВКБ ООН вітає це рішення, так як три шукачі притулку ризикували бути підданими переслідуванню у їх країнах походження, не маючи можливості звернутися про захист в Україні. Органи охорони державного кордону виконали Правило 39 і того ж дня Державна міграційна служба розмістила цих осіб в Пункті тимчасового розміщення біженців в м. Одеса, де вони мають можливість звернутися про надання захисту і чекати належного розгляду їх заяв.

Доступ до процедури визначення статусу біженця для осіб, які можуть потребувати міжнародного захисту, є передумовою будь-якої системи захисту, що відповідає нормам міжнародного права та стандартам викладеним у Плані дій по лібералізації візового режиму з Європейським Союзом, який виконує Україна.

Для отримання додаткової інформації зв’яжіться, будь ласка, з Регіональним Представництвом УВКБ ООН в Білорусі, Молдові та Україні, Відділом громадської інформації. Тел.: (+380 44) 288-9710. Електронна пошта: ukrki@unhcr.orgЦя електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її. . Веб-сайт: http://www.unhcr.org.ua.

Джерело: сайт УВКБ ООН

Іноземні студенти в Україні: освіта чи експлуатація?

Санчес — Fri, 02 Mar 2012 08:46:31 +0000

колектив авторів:

Галина Бочева / юрист Проекту «Без кордонів»

Олена Бондаренко / асистент Проекту «Без кордонів»

Інна Холондович / стажер Проекту «Без кордонів»

ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ МІЖНАРОДНОМУ ДНЮ СТУДЕНТІВ 2011[1]

Даний огляд ситуації, в якій опиняються іноземні громадяни та особи без громадянства, які приїжджають до України, щоб отримати вищу освіту, був підготовлений Проектом «Без кордонів» Центру «Соціальна Дія» на основі попередньому дослідженні «Міжнародної Амністії» (2007-2008 рр., частково висвітлене в доповіді 2008 року «Україна: уряд повинен припинити расову дискримінацію»), Інституту Східноєвропейського інституту розвитку («Непочуті голоси – проблеми імміграції , прав і свобод людини в Україні» 2008 р.) та стипендіата Програми імені Фулбрайта Еліз Гарві («Досвід іноземних студентів в Україні» 2008 р.), а також емпіричні дані Центру «Соціальна Дія»/Проекту «Без кордонів» з юридичних справ і пілотного опитування, проведеного у вересні-жовтні 2011 р. серед іноземних студентів, які навчаються у Харкові та Києві .

I. Вступ

Згідно з даними Міністерства освіти і науки, протягом 2010-2011 навчального року у 195 вищих навчальних закладах України навчалися 46 600 іноземців[2]. Протягом цього року Україна прийняла іноземних студентів із 134 держав світу, більшість із них – з країн Азії та Африки. Найбільша кількість іноземців – громадяни Китаю (близько 6000) та Туркменістану (близько 5000 ), а також Російської Федерації – 3500 осіб та Індії – 3000 студентів[3]. Більшість із них навчається в університетах Харкова, Києва, Одеси, Луганська та Донецька, і майже 40% іноземних студентів здобувають в Україні медичну освіту. Іноземні студенти навчаються в українських ВНЗ на контрактній основі. Більш того, в Україні вартість навчання для іноземців вдвічі більша за ту, яку сплачують українські громадяни, що навчаються на аналогічних спеціальностях.

Український уряд має на меті збільшити набір іноземних студентів до українських ВНЗ. У квітні 2010 року Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України видало наказ, який дозволяє всім ВНЗ України обирати будь-яку мову викладання навчальної програми для іноземців в залежності від попиту. Даний наказ спрямовано на підвищення привабливості українських навчальних закладів, які можуть пропонувати іноземним студентам будь-які курси або навчальні програми англійською мовою завдяки даному законодавчому нововведенню. У зв’язку з цим указом, Міністр освіти України Дмитро Табачник висловив сподівання, що після його прийняття у 2011-2012 навчальному році в українських ВНЗ будуть навчатися більш ніж 50000 іноземних студентів, і Україна увійде до 20 провідних краї світу – лідерів міжнародної освіти[4].

Прагнення влади збільшити кількість іноземних студентів, що навчаються в Україні, є зрозумілим, оскільки іноземні студенти – це не лише важливе джерело доходів українських ВНЗ, але вони також позитивно впливають на економіку України в цілому. За словами Міністра освіти і науки України, сама лише оплата навчання іноземними студентами поповнює бюджет України на 800 мільйонів гривень за рік. Відповідно до підрахунків Міністра Д. Табачника, загалом вони витрачають в Україні близько 500 мільйонів доларів на рік[5]. Гроші, які отримує від них Україна, допомагають зберігати, і навіть створювати, робочі місця в освітній галузі, а також дають змогу керівництву ВНЗ, де вони навчаються, інвестувати грошові ресурси в покращення якості освітніх послуг, що надаються національними освітніми закладами всім студентам незалежно від громадянства.

Кількість іноземних студентів, що прибувають в Україну з метою отримати вищу освіту, протягом минулих декількох років постійно зростала на радість Міністерству освіти та приймаючих університетів. Багато іноземних студентів обирали освіту в Україні через позитивну репутацію, успадковану українськими університетами від вищих навчальних закладів СРСР, в поєднанні з порівняно низькою вартістю навчання. Більшість, якщо не всі українські університети, намагаються привабити максимальну кількість іноземних студентів, здійснюючи процес набору за допомогою приватних посередників, дії яких вони не контролюють належним чином. Дуже мало університетів надають на веб-сайтах інформацію про свої освітні послуги та порядок вступу для іноземних студентів на іноземних мовах, включаючи англійську. Офіційні джерела інформації про освітні можливості для іноземних студентів обмежуються щорічним каталогом міжнародної освіти, що видається Департаментом міжнародного співробітництва та європейської інтеграції Міністерства освіти України. Тим не менш, інформацію в зазначеному каталозі обмежується лише контактними даними університетів та ліцензіями про надання освітніх послуг іноземним студентам[6]. Більш того, багато іноземних студентів, які прибули до України, повідомили Центру «Соціальна Дія»/Проекту «Без кордонів», що інформація стосовно вищої освіти в Україні, включаючи каталог, є важко доступною до моменту прибуття в країну. Пілотне дослідження, проведене Проектом «Без кордонів» Центру «Соціальна Дія» у вересні – жовтні 2011 р., також свідчить про те, що навіть у тих випадках, коли іноземні студенти безпосередньо зв’язуються з обраними університетами в Україні для отримання інформації про умови життя та навчання, а також умови вступу, вони не можуть отримати зазначену інформацію через те, що співробітники адміністрації більшості університетів не володіють жодною іноземною мовою. Відповідно, абітурієнти, і навіть студенти, із-за кордону, змушені спиратися на інформацію, яка надається різними підприємцями, які виступають в ролі агентів українських університетів і отримують оплату за кожного залученого студента.

В результаті, більшість іноземних студентів після прибуття в Україну дізнаються, що якість та вартість освіти і проживання суттєво відрізняються від того, що їм обіцяли агенти з набору[7]. Для багатьох із них контраст між їх очікуваннями, що ґрунтувалися на обіцянках агентів з набору, які є представниками українських ВНЗ, не тільки став призвів до певного розчарування, але став причиною втрати часу та грошей, що були інвестовані в отримання освіти в цій країні, та пошуку освітніх можливостей в іншому місці.

Дане дослідження містить загальний огляд найбільш розповсюджених проблем з якими стикаються іноземні студенти в Україні, починаючи з періоду до прибуття в Україну на навчання до моменту після закінчення українського ВНЗ. Висвітлені в даному огляді проблеми були виявлені в результаті пілотних дослідницьких ініціатив, ініційованих Східноєвропейським інститутом розвитку (СЄІР), «Міжнародною Амністією» та стипендіатом Програми імені Фулбрайта Еліз Гарві в 2008 р., а також в процесі діяльності Центру «Соціальна Дія»/Проекту «Без кордонів» протягом березня 2008 р. –жовтня 2011 р.. Окрім цього, у вересні-жовтні 2011 року Центр « Соціальна Дія»/Проект «Без кордонів» провів серед іноземних студентів Києва та Харкова опитування з метою перевірки наявних даних у світлі поточних реалій. Даний огляд не є вичерпним, всеосяжним або репрезентативним дослідженням. Мета даного огляду – привернення уваги ключових українських і міжнародних зацікавлених сторін до вразливого положення іноземних студентів в Україні; він також слугує запрошенням для подальшого дослідження цієї теми, яке могло б призвести до вдосконалення стандартів вищої міжнародної освіти в Україні в цілому, і зокрема гарантувати належне дотримання прав іноземних студентів.

II. Процес набору та інформація, отримана до прибуття в Україну

Ще з радянських часів Україна була привабливим напрямком для іноземних студентів. Отримуючи часто неправдиву інформацію, іноземні студенти обирають вищу та післядипломну освіту в Україні. Переважна більшість із них надає перевагу освіті в Україні через відносно низьку вартість навчання та проживання (в порівнянні з ЄС та Північною Америкою). Ще одна причина – гарна репутація українських університетів, яка збереглася з часів Радянського союзу. Як правило, вони прислухаються до порад і рекомендацій старших родичів або друзів, які здобули вищу освіту в СРСР. Обізнаність про сплески насилля на расовому ґрунті та нетерпимість в Російській Федерації також впливає на те, що багато іноземних студентів із міркувань безпеки обирають Україну, а не Росію.

До прибуття в Україну студенти отримують інформацію щодо умов навчання та університетів в Україні головним чином від агентів-посередників, з яким вони повинні співпрацювати для вступу до будь-якого українського ВНЗ. Деякі з них отримують інформацію з Інтернету (хоча дуже мало університетів України мають англомовні версії версію свого офіційного сайту). Університети або посольства України не надають офіційну інформацію щодо умов навчання в Україні для іноземних студентів до їх прибуття в Україну.

- – - – - – - – -

Відповідно до типового договору про надання освітніх послуг, затвердженого Міністерством освіти України[8], постачальники освітніх послуг за контрактом, в даному випадку – університети або коледжі, повинні бути відповідальними за надання правдивої та точної інформації їх студентам стосовно правил та вимог, на яких ґрунтується надання освітніх послуг, якість такої послуги та її складові, в тому числі права та обов’язки сторін згідно з договором про надання освітніх послуг. Тим не менш, як показують практика Центру «Соціальна Дія»/Проекту «Без кордонів» та дослідницькі ініціативи, що лежать в основі даного дослідження, українські ВНЗ не тільки не використовують вищезгаданий типовий договір у своїх контрактних відносинах з іноземними студентами, але й не контролюють інформацію, яку надають агенти-потенційним студентам. Більш того, українські університети встановлюють тільки формальні умови вступу (вступні екзамени відсутні, існує лише вимога наявності в абітурієнта певного мінімального освітнього рівня) для студентів та заохочують агентів залучати якнайбільше студентів, незалежно від якості їх знань та мотивації (як правило, агент просто отримує комісійні за кожного студента, залученого до навчання в університеті, з яким він співпрацює).

Це створює можливості для різноманітних зловживань з боку агентів, які представляють умови навчання в Україні у хибному світлі, а також, згідно з отриманими повідомленнями та свідченнями співробітників Проекту «Без кордонів» Центру «Соціальна Дія», часто надають студентам завідомо недостовірну інформацію. Після прибуття в Україну іноземні студенти дуже часто дізнаються, що їм надали неправдиві відомості стосовно реальної вартості навчання для іноземців, умов проживання в гуртожитку, а також рівень корупції та расової і релігійної нетерпимості. Агенти-посередники грають вагому роль в наданні неправдивої інформації та введенні в оману іноземних громадян.

Повідомлення ЗМІ з Африки свідчать про те, що рекрутингові агентства намагалися приховати будь-яку інформацію про тенденцію зростання насильства на расовому ґрунті в Києві. Стаття, опублікована «New Vision» в серпні 2008 р., описує спроби агента «Study in Ukraine» в Уганді заперечувати існування насильства за расовими мотивами[9].

Окрім того, для потенційних студентів дуже важко перевірити з-за кордону інформацію про умови проживання і навчання, яка доступна в Інтернеті. На веб-сайті Міністерства закордонних справ України представлена дуже обмежена офіційна інформація про умови навчання в Україні[10]. З іншого боку, значна кількість сумнівних сайтів, що рекламують освітні можливості в Україні для іноземних студентів і надають неточну інформацію, проголошують себе представниками Міністерства освіти і науки України[11]. Більш того, дуже мало українських університетів мають англомовні версії своїх офіційних сайтів. Натомість, існує безліч неофіційних Інтернет-ресурсів, включаючи сайти рекрутингових компаній, агентств, які надають підтримку при вступі тощо. Більшість із них наводять неточні, навіть очевидно неправдиві, дані. Також велика кількість сайтів заявляють про те, що надають інформацію від університетів, тоді як у розділі з контактною інформацією наявні лише приватні контакти.

Веб-сайти www.lsmu.com та www.lsmu.net вказують, що інформація наводиться від імені Луганського державного медичного університету (ЛугДМУ). Як було визначено з практики ЦСД/«Без кордонів», контактна інформація приймальної комісії на сайті http://lsmu.com/ є ідентичною до контактів агента з набору, який надає послуги університету. В той же час, англомовна версія, створена не раніше квітня 2011 р., містить застереження «Єдиним офіційним сайтом ДЗ «Луганський державний медичний університет» є lsmu.edu.ua. За інформацію, подану на інших сайтах, університет відповідальності не несе». Тим не менш, на нещодавно створеному англомовному сайті ЛугДМУ інформація дуже обмежена. ЦСД/Проекту «Без кордонів» стало відомо, що агенти з набору до Харківського національного медичного університету використовують схожі стратегії просування

Існує безліч Інтернет-сайтів, які рекламують вищу освіту в Україні для іноземних студентів. Серед них: www.comestudyinukraine.com; www.studyinukrainecheap.com; www.edu-ukraine.com; www.tostudyinukraine.org та інші. Тим не менш, можна помітити, що з їх допомогою дуже важко знайти достовірну інформацію, включаючи дані про вартість проживання в Україні та права іноземних громадян. Деякі з цих ресурсів навіть заявляють, що Україна – член Європейського Союзу: www.studyinukraine.org

II. Освіта в Україні: очікування на противагу реальності

Інформація, яку іноземні студенти отримують від агентів, для більшості із них після прибуття в Україну виявляється неправдивою. Переважна більшість іноземних студентів, які взяли участь в опитуванні Центром «Соціальна Дія»/Проектом «Без кордонів» акцентували увагу на тому, що їм казали, нібито влаштуватися на роботу з неповною занятістю в Україні буде легко, як і заробляти достатньо для оплати навчання та проживання, тому вони мали очікування щодо можливості покрити частину витрат на проживання від подібного часткового заробітку. Тим не менш, після приїзду представники адміністрації університету пояснили, що іноземні студенти не мають права працювати в Україні. Хоча найбільшою причиною розчарування багатьох іноземних студентів, які прийняли участь в опитуванні нашої організації, стала якість освіти в Україні, яку вони вважають значно нижчою ніж та, якої вони очікували. Особливо гострою ця проблема є для тих, хто обрав англомовні програми. Різке зниження якості освіти в українських університетах вплинуло на шанси працевлаштування багатьох випускників-іноземців після повернення на батьківщину, незважаючи на те, що агенти та адміністрації університетів запевняли їх про всесвітнє визнання отриманих дипломів. В деяких випадках дипломи українських вишів не визнаються через підтвердження широко розповсюдженої корупції в українській системі освіти.

Нещодавно стало відомо, що дипломи медичних університетів України не визнаються. Відповідно, громадяни Ірану, які навчаються на медичних спеціальностях в Україні, не мають права займатися лікарською практикою в Іран[12]і. Причиною такого рішення іранських органів влади став низький рівень умінь і знань студентів, що пройшли підготовку в українських університетах, включаючи престижний Національний медичний університет імені О.О. Богомольця. Юлія Ющенко, третій секретар Посольства Ірану в Україні, підтвердила цю інформацію в телефонній розмові з представником ЦСД/ «Без кордонів», зазначивши, що дане правило застосовується лише до осіб, які завершили навчання після 1 січня 2010 р.

На думку деяких студентів, що навчаються на програмах із українською або російською мовою викладання, підготовчі курси часто не забезпечують достатню мовну базу, і вони змушені докладати додаткових зусиль у своєму навчанні через обмежене знання місцевої мови. Також повідомлялося, що студентам підготовчих курсів пропонували вивчення російської або української мови, але не інформували їх про те, що подальше викладання ведеться лише українською. Таким чином, студенти, які обирали російську мову, опинялися в скрутному становищі[13]. Іноземним студентам, які приїхали в Україну для навчання на програмах з англомовним викладанням, не пропонують жодних курсів вивчення місцевих мов, що ускладнює спілкування з українським населенням в повсякденному житті. Більшість викладачів володіють англійською мовою на середньому рівні, якого недостатньо для викладання складних наукових дисциплін. Більш того, наявні свідчення про випадки, коли дисципліни на англійській мові для іноземних студентів вели викладачі із базовим рівнем володіння англійською, якого не вистачало навіть для елементарного спілкування. Як правило, бібліотеки університетів не забезпечені англомовною літературою, а придбати будь-яку професійну літературу на англійській мові в Україні дуже складно; до того ж, іноземні студенти, як і місцеві, не мають доступу до «Jstor» та подібних ресурсів.

Окрім зазначеного вище, студенти також виражали занепокоєння проблемою значно вищої, в порівнянні з обіцяною, вартості проживання, а також освіти, включаючи офіційну оплату навчання. В декількох випадках студенти мали заплатити за навчання агентові до прибуття в Україну, а після приїзду від них вимагали здійснити додаткову оплату безпосередньо університету, погрожуючи при цьому депортацією.

У жовтні 2009 р. багато ЗМІ повідомляли про ситуацію великої групи африканських студентів, які приїхали на навчання на підготовчому відділенні Київського національного університету ім. Тараса Шевченка[14]. Усі вони прибули в Україну через марокканську компанію «Carrefour Event», яка заявляла, що вона є офіційним представником університету. Кожен студент до від’їзду в Україну заплатив цій компанії декілька тисяч доларів за вступ, візу, авіаквиток, медичне страхування, розміщення, а також навчання. Тим не менш, після прибуття в адміністрації Київського національного університету імені Тараса Шевченка їм повідомили, що вони мають додатково заплатити 20 тис. грн. за навчання та проживання. Багато з них не були готові до таких витрат, але тим студентам, які не могли заплатити, загрожувала депортація. Як повідомлялося, та ж сама рекрутингові фірма і нині активно діє на ринку освіти України.

Подібна проблема з оплатою повторилася в Національному авіаційному університеті з великою групою студентів з Камеруну, Марокко, Габону та інших африканських країн. В даному випадку оплата агентові відбулася не до прибуття студентів в Україну, а одразу ж після нього: гроші були зібрані агентом і представником університету ще в аеропорту. Адміністрації університету було відомо, що студенти здійснили оплату за навчання, а також послуги агентства, представникові фірми-агента в жовтні 2010 року. Однак, у лютому 2011 року адміністрація університету повідомила зазначеним студентам, що цей агент не передав гроші за навчання на банківський рахунок університету. Замість того, щоб розшукати агента, адміністрація університету вимагала від студентів повторної оплати під загрозою депортації. Студенти Національного авіаційного університету повідомили ЦСД/«Без кордонів», що університет продовжив співробітництво із даним рекрутинговим агентством, незважаючи на інцидент. В розмові з представником Проекту «Без кордонів», яка мала місце 11 серпня 2011 р., декан факультету іноземних студентів НАУ зазначив, що не виключає такої можливості.

Як правило, іноземні студенти українських університетів, на відміну від громадян України, не можуть приймати участь в програмах обміну/стажуваннях в університетах Європи і Північної Америки, хоча до приїзду в Україну їх запевняють про наявність таких можливостей. Ті ж іноземні студенти, яким вдалося знайти освітні або інші перспективи розвитку в Європі, зіткнулися із серйозними труднощами в отриманні візи; це було навіть складніше, ніж якби вони намагалися отримати візу на батьківщині.

За словами Мрідули Гош, голови правління Східноєвропейського інституту розвитку, основною проблемою є те, що умови навчання іноземних студентів в сучасній Україні значно відрізняються від умов радянського періоду. В наш час до цих справ, як правило, залучений приватний агент. Такі агенти часто самі бувають випускниками або студентами українських університетів, або ж просто особами, які мають певне знання російської чи української мови. Зазначені агенти рекламують українські університети в певних державах і набирають студентів. На її думку, набір студентів проводиться неналежним чином. “Вони набирають студентів лише з метою заробітку. Студенти приїжджають сюди, але тут немає придатних умов, пристойної якості освіти, оскільки Міністерство освіти дуже часто не здійснює над цим ніякого належного контролю”, – наголошує пані Гош.

Університети також встановлюють лише формальні вимоги для вступу. Вступні екзамени часто не передбачені, існує лише вимога наявності у майбутнього студента певного мінімального рівня освіти. Університети заохочують агентів до залучення якнайбільшої кількості студентів незалежно від якості їх знань та мотивації, і в більшості випадків агенти просто отримують комісійні за кожного студента, що вступив до університету, з яким ведеться співпраця. Практика Центру «Соціальна Дія»/«Без кордонів» показує, що така система, а точніше її відсутність, створює додаткові умови для надання агентами неправдивої інформації про Україну, умови життя і навчання, права та обов’язки під час перебування в Україні, внаслідок чого іноземні студенти опиняються в ще більш вразливому становищі, яке можливо використовувати для зловживань проти них.

- – - – - – - – -

Проблеми іноземних студентів починаються ще на кордоні України. Як правило, їм не дозволяють перетнути кордон за відсутності представника університету на іншому боці. В результаті, їх годинами, навіть днями, утримують в залах прибуття, навіть коли документи в ідеальному порядку. Більше того, Центр «Соціальна Дія»/Проект «Без кордонів», а також інші залучені сторони, отримували повідомлення про дискримінацію стосовно іноземних студентів (особливо тих, хто прибуває з країн Африки та Азії) з боку прикордонників, включаючи відокремлення від загальної черги під час паспортного контролю і проведення розширеного допитування. Співробітникам Проекту «Без кордонів» також надходила інформація про численні випадки вимагання грошей від студентів, яке пояснювалося як «офіційний митний тариф» за провезення додаткового мобільного телефону або наявність ювелірних виробів[15].

Згідно з дослідженнями, які були основані на поясненнях цієї проблеми самими студентами, такі випадки обумовлені упередженим ставленням працівників Прикордонної служби України, для яких кожен, хто приїжджає на навчання в Україну з Африки або Азії, є потенційним порушником візового режиму. Ще одна з названих причин – недостатня участь з боку адміністрації університетів.

Розповідь одного з африканських студентів: «Вони затримали мене в аеропорту одразу ж після прибуття. Два дні я спав на металевому стільці. Вони відводять у кімнату, і навіть не дозволяють зв’язатися з університетом. Зі мною поводилися, як із в’язнем»[16].

В той же час, існують причини вважати, що не тільки прикордонники, але й адміністрації університетів, до яких на навчання приїжджають студенти з африканських та азіатських країн, також причетні до використання практики інституційного расизму. Так, в анонімному спілкуванні з Центром «Соціальна Дія»/Проектом «Без кордонів» співробітники університету, в обов’язки яких входить робота з іноземними студентами, повідомили, що знають про подібну практику прикордонників, але не бачать в ній причин для оскарження подібних дій. За їх словами, жоден зі студентів, які прибувають в Україну, не може бути допущений через кордон, якщо його/її не зустрічають представники університету або Міністерства освіти (у випадках, коли студенти прибувають в аеропорт «Бориспіль»), і всі студенти дійсно розглядаються як потенційні порушники міграційних норм.

На початку листопада 2011 р. до Центру «Соціальна Дія»/ Проекту «Без кордонів» звернувся громадянин Судану, який повідомив про те, що його тримають в аеропорту «Бориспіль» протягом 5 днів. Він зазначив, що весь цей час його утримували в маленькій кімнаті зі стільцями, без ліжок, а також не забезпечують харчуванням та водою. За його словами, він прибув з метою навчання в Харківському національному медичному університеті і не міг повідомити нікого, що його утримують цілих п’ять днів, оскільки йому не надали доступу до телефону або Інтернету. Він не знав причини утримання і зміг зв’язатися з агентом та нашою організацією лише на п’ятий день, після того, як скористався українським мобільним телефоном особи, яка утримувалася в тій же кімнаті.

Співробітники Центру «Соціальна Дія»/Проекту «Без кордонів» отримали від адміністрації Харківського національного медичного університету підтвердження того, що чоловік, який до нас звернувся, дійсно був прийнятий до вказаного університету. Адміністрація університету повідомила нашій організації, що вони зв’язалися з прикордонною службою в аеропорту «Бориспіль» декілька днів тому, щоб перевірити, чи прибув вказаний студент. Співробітники прикордонної служби повідомили, що дана особа не утримувалася в аеропорту і не перетинала кордон України. Громадянина Судану відправили назад до країни походження на наступний день після його звернення до нас. Адміністрація університету вирішила не оскаржувати ніяким чином те, що прикордонники надали неправдиву інформацію про місцезнаходження їх майбутнього студента, мотивуючи це прагненням «підтримувати гарні стосунки з прикордонною службою на майбутнє».

Як правило, іноземним студентам не повідомляють про справжні причини такої практики, до яких входить і те, що представник університету вчасно не надає прикордонній службі підтвердження статусу студента. В результаті, така вразлива позиція студентів створює можливості для грубих зловживань з боку представників студентів, що неодноразово зазначалося в різних повідомленнях.

Наприклад, за анонімною інформацією від студентів Луганського державного медичного університету, наданою представнику Центру «Соціальна Дія», агент-представник університету зустрів їх після прибуття в аеропорт в Донецьку і змусив заплатити велику суму грошей за автобусний трансфер з Донецька в Луганськ. За їх свідченнями, така “вартість трансферу” постійно зростає: три роки тому вона становила 200 доларів США, тоді як у 2010 року вона зросла до 2 тис. доларів. Студенти заявляють, що тим, хто відмовляються платити, погрожують негайною депортацією. Оскільки вони, або їх батьки, вклали набагато більше коштів в отримання візи, оплату послуг агентства та інколи навіть оплату за перший рік навчання, студенти, які були в змозі сплатити цю суму, віддавали гроші.

Оскільки більшість іноземних студентів навчаються на контрактній основі, правові умови їх навчання повинні регулюватися договором з університетом, внутрішніми положеннями університетів, а також відповідними нормативними актами. Основні проблеми в цьому відношенні полягають в тому, що ці документи найчастіше надаються іноземним студентам українською або російською мовами (правила університетів та нормативна база, що регулює їх перебування в Україні, доступні для загалу лише українською або російською мовами). Хоча інколи до договорів додається іншомовна версія, наприклад англійська або французька, тільки-но зараховані студенти не отримують своєї копії, при цьому їх змушують підписувати тільки російський/український варіант. Згідно з повідомленнями, внутрішні правила та положення університетів також не доступні іноземним студентам, особливо тим, хто нещодавно розпочав навчання, або є студентом англомовного відділення, оскільки існує лише український варіант цих документів. До того ж, багато іноземних студентів позбавлені можливості отримання авторитетної поради від адміністрації університету, оскільки не знають, до кого звертатися, або співробітники адміністрації взагалі не розмовляють англійською мовою. Як наслідок, більшість іноземних студентів мало обізнані про свої права та способи їх захисту, що створює місце для зловживань з боку адміністрацій університетів. Останні навіть можуть набувати форм інституційного расизму.

До Проекту «Без Кордонів» Центру «Соціальна Дія» нещодавно звернулася студента з Конго, яка приступила до навчання на підготовчому відділенні (мовні курси) восени 2010 року. Невдовзі після прибуття в Україну вона дізналася, що вагітна. Згідно із Законом України «Про громадянство України», дитина, яка народилася на території України від іноземців, які на законних підставах проживають на території України (навіть тимчасово), і не набула за народженням громадянства жодного з батьків, є громадянином України. Ця студентка не могла знати про дану норму, оскільки інформація про юридичні аспекти набуття українського громадянства недоступна для загального ознайомлення ні російською, ні українською мовою, особливо за кордоном. Тим не менш, адміністрація коледжу, в якому вона навчалася, навіть не поспілкувавшись із нею належним чином (студентка тільки розпочала вивчення російської, а декан відділу по роботі з іноземними студентами не говорить французькою мовою), припустила навмисне приховування вагітності з метою реєстрації дитини як громадянина України та отримання дозволу на імміграцію на основі українського громадянства дитини. Адміністрація навчального закладу спочатку вимагала від неї зробити аборт. Отримавши відмову, вони повідомили їй, що вона має поїхати до Республіки Конго для пологів і тільки після цього повернутися, щоб продовжити навчання. Студентка не погодилася, оскільки подорож туди й назад була б занадто дорогою і важкою під час навчального року, який вона хотіла закінчити. Тоді їй запропонували сплатити 1500 доларів США, нібито за медичне страхування. Студентка відповіла, що не розуміє, навіщо це робити, маючи повне медичне страхування і враховуючи те, що в Україні прийнято платити додаткові гроші безпосередньо лікарям.

Приблизно за місяць до пологів її покликали до кабінету декана для підписання якихось документів на українській або російській мові, їх зміст був їй невідомий. Агент університету запевнив її, що підписання цих документів – лише формальність, пов’язана з її очікуваною відсутністю на заняттях в період пологів. Невдовзі її викликали до відділу з питань імміграції, де ситуація повторилася. Однак за два тижні до орієнтовної дати пологів вона дізналася, що її відрахували з університету, а у відділі імміграції поставили відмітку в паспорті штамп про депортацію. Пізніше виявилося, що документ, який її попросили підписати в адміністрації ВНЗ, був заявою про “відрахування за власним бажанням”. В той самий вечір її вигнали зі студентського гуртожитку. Із штампом про депортацію в паспорті, вона стала мігрантом без документів на право проживання, ризикуючи отримати відмову в проведенні пологів у лікарні через два тижні. Як наслідок, в неї виникли серйозні проблеми з реєстрацією дитини, оскільки в Україні немає посольства Республіки Конго. Для повного розуміння її ситуації, слід пам’ятати, що для виїзду з України зі своєю дитиною цій студентці необхідно буде пройти велику кількість адміністративних процедур, передбачених органами влади в рамках попередження торгівлі дітьми, і що в неї просто немає доступу до цих процедур через штамп про депортацію в паспорті.

Ще одна з передумов вразливості іноземних студентів в Україні, в поєднанні з низьким рівнем обізнаності про свої права та обов’язки в стосунках з університетом, – недостатнє розуміння власного статусу як іноземних громадян в Україні. Відомо, що вони отримують мінімум інформації про власний правовий статус від адміністрації університетів, в яких навчаються[17]. Окрім того, особи, які не володіють українською мовою, не мають доступу до інформації щодо статусу іноземців в Україні, через відсутність офіційної інформації щодо відповідних законних вимог на іноземних мовах. Також, законодавчі норми щодо статусу іноземних громадян в цілому та іноземних студентів зокрема містять велику кількість прогалин в процедурах та відсутність процедурних гарантій, які дозволять особам захистити свої права.

Наприклад, українське законодавство передбачає, що іноземний студент, який приїхав на запрошення одного з українських ВНЗ, може перевестися до іншого ВНЗ лише за згоди першого. Закон не прописує процедуру, яким чином ця згода має бути надана, і не надає переліку підстав, за якими ВНЗ дозволяється відмовляти у переведенні студенту. Процедури, які регулюють відрахування студента з університету, створюють багато можливостей для зловживань з боку урядових структур, оскільки українське законодавство надає вкрай суперечливе та нечітке визначення підстав для відрахування студентів. Серед інших підстав, воно посилається на договір про навчання як документ, який може передбачати умови для відрахування. Однак, оскільки іноземні студенти дуже часто не мають копії цього договору і не поінформовані про такі положення, роль договору як інструменту захисту їх прав залишається під питанням. Українське законодавство також не передбачає чіткої процедури відрахування і не містить жодних механізмів захисту від безпідставного відрахування, яким би могли скористатися іноземні студенти до моменту винесення рішення про виключення. Згідно зі свідченнями студентів та матеріалами справ Проекту «Без кордонів» Центру «Соціальна дія», адміністрація університетів часто повідомляє студентів про факт їх відрахування через декілька місяців після винесення рішення (зазвичай вже після завершення терміну дії дозволу на перебування), ніколи не надає їм копії рішення, згідно з яким вони відраховані з університету (наказ ректора) та рідко повідомляють про справжні причини їх відрахування в інший спосіб.

Засоби, за допомогою яких іноземні студенти могли б оскаржити таке рішення є неефективними, або ж просто не доступні для них. Українські студенти можуть скористатися двома процедурами: адміністративною або цивільною (встановлена практика щодо визначення юрисдикції за такими справами відсутня). В теорії, іноземні студенти можуть оскаржити в суді незаконне відрахування (примітка: на відміну від українських студентів, вони можуть скористатися лише складною та витратною цивільною процедурою, оскільки переважна більшість вчаться на контрактній основі). Однак, на практиці такий засіб не працює не тільки тому, що він є складним, витратним та тривалим, але і тому, що при відрахуванні іноземного студента зникають підстави його перебування в країні, і він змушений залишити її територію. Практика Проекту «Без кордонів» ЦСД показує, що відраховані студенти, як правило, дізнаються про відрахування в той момент, коли отримують паспорт зі штампом про депортацію. Теоретично, студент може оскаржити рішення про депортацію, як і рішення про відрахування з університету в суді. Однак, з 4 квітня 2011 р. українське законодавство більше не передбачає, що оскарження в суді є підставою для призупинення виконання рішення про видворення.

Недостатнє розуміння їх статусу часто створює не тільки додаткові побоювання серед іноземних студентів та недовіру до правоохоронних органів, але й робить їх вразливими до зловживань з боку правоохоронних органів і адміністрацій університетів. Той факт, що студенти з країн Африки та Азії стають об’єктами етнічного профайлінгу з боку міліції[18], було відмічено в низці звітів щодо ситуації з «видимими меншинами» в Україні.

«Я одразу дістаю свої документи, коли бачу міліцію, тому що знаю, що вони мене зупинять і запитають про них. Ми знаємо, що міліція не буде захищати нас», – підкреслює африканський студент.

Згідно з опитуванням Центру «Соціальна Дія»/Проекту «Без кордонів» в Харкові, на випадок зустрічі з міліцією на вулиці, вони мають постійно носити з собою не тільки документи, які посвідчують особу, але й низку інших документів, пред’явлення яких на вимогу міліції не передбачено законодавством: перепустку в гуртожиток, студентський квиток та договір оренди для тих, хто не проживає в гуртожитку. Якщо вони не можуть надати один з перелічених документів, коли їх зупиняє міліціонер, з них вимагають негайно сплатити «штраф» на місці проведення перевірки. Етнічний профайлінг в Харкові є очевидним, особливо на території метрополітену, і можна припустити, що це є усталеною практикою правоохоронних органів у місті.

Відповідно до повідомлень 2009 р., в рамках операції «Нелегальний мігрант» місцева міліція затримувала студентів, незважаючи на наявність діючого дозволу на проживання. Співробітники міліції, які проводили затримання, говорили про те, що їх цікавлять їх не документи, а лише статистика щодо кількості затриманих «нелегальних мігрантів»[19].

Заходи української міліції щодо іноземних студентів, спрямовані на «виявлення нелегальних мігрантів» серед них, часто є порушенням основних міжнародних стандартів прав людини щодо права на особисте життя. Як повідомляють Центру «Соціальна Дія»/Проекту «Без кордонів» деякі зі студентів в місті Києві, міліція може увірватися до гуртожитку вночі, щоб перевірити, чи всі зареєстровані студенти там проживають (ночують), і чи має кожна особа в гуртожитку дійсний дозвіл на проживання. Спостереження Проекту «Без кордонів» свідчать про те, що часто заходи міліції спрямовані на ефективну протидію «нелегальній міграції» шляхом створення статистики видворень, ведуть до несправедливого ставлення до іноземних студентів і становлять порушення міжнародних стандартів прав людини. Таким чином міліція також сприяє розпалюванню ворожнечі до іноземних студентів та особливо представників «видимих меншин» серед них.

Начальник УМВС України в Івано-Франківській області Василь Варцаба нещодавно підкреслив, що міліціонери перевіряють всі місцеві ВНЗ з метою зменшення кількості іноземних студентів. За його словами, міліціонери мають дослідити, скільки осіб мали приїхати, яка кількість із них навчаються і де вони проживають. Пан Варцаба обґрунтував подібні заходи тим, що з 1200 іноземних студентів вступили до одного з вишів у Києві, але до навчання не приступили 400 осіб, які при цьому перебували в Україні. Він заявив, що, всі іноземні студенти підозрюються міліцією у скоєнні різних кримінальних злочинів, таких як розповсюдження наркотиків та работоргівля[20].

- – - – - – - – -

Ізоляція та маргіналізація іноземних студентів також відбувається через умови їх de facto сегрегації від місцевих студентів. Як правило, іноземні студенти навчаються окремо від українських студентів і проживають в окремих гуртожитках в деяких університетах. Окрім того, повідомлялося, що представники адміністрації рекомендували місцевим студентам не спілкуватися з іноземними студентами, які проживали з ними в одному гуртожитку, оскільки «іноземці провозять з собою хвороби»[21]. Органи студентського самоврядування, які існують в кожному українському ВНЗ, не є відкритими для іноземних студентів (хоча й ненавмисно, але іноземні студенти були виключені з процесу їх створення). В деяких університетах існують органи самоврядування іноземних студентів, однак окремо від організацій українських студентів.

- – - – - – - – -

Тим не менш, фізична безпека залишається основним питанням, яке викликає занепокоєння студентів. Згідно з даними, зібраними та проаналізованими мережею Ініціатива Розмаїття, іноземні студенти складають більшість серед жертв нападів, скоєних на расовому підґрунті в період з 2007 р. по жовтень 2011 р. За результатами дослідження, проведеного Е. Гарві у 2008 р., 35 % іноземних студентів, які проживають в Києві, заявили, що постраждали від фізичного насильства через їх расову, національну або релігійну приналежність. В чотирьох із п’яти фокус-груп, проведених дослідницею, був принаймні один учасник, який міг пригадати побиття або агресивні дії щодо нього через расові мотиви. Інші також пригадували випадки, коли були свідками нападів на своїх друзів або однокурсників[22].

Дослідження, проведене Е.Гарві, також вказує, що 38% опитаних вважають, що розташування їх гуртожитку не є безпечним; 36 % опитаних відчувають, що дорога до університету від їх гуртожитку не є безпечною; станції метро вважаються найбільш небезпечними місцями для «видимих меншин», оскільки вони посідають друге місце за частотою скоєння нападів; понад 50% респондентів вважають, що небезпечно подорожувати по Україні громадським транспортом, таким як автобуси, потяги та мікроавтобуси; 60% опитаних заявили про те, що вони змушені використовувати небезпечні маршрути до місць здійснення релігійних обрядів, або ж зовсім не мають до них доступу[23].

Практика Центру «Соціальна Дія»/Проекту «Без кордонів» свідчить про те, що висновки дослідниці від 2008 р. досі є актуальними, а більшість іноземних студентів, особливо ті, які належать до «видимих меншин», живуть зі страхом за власну безпеку. Іноземні студенти кожного дня стикаються з приниженням з боку місцевого населення на вулицях міст, де вони проживають та навчаються. Відповідно до останніх повідомлень, жертви злочинів на расовому ґрунті, включаючи студентів, часто не повідомляють про фізичні напади міліцію або адміністрації університетів, тому важко отримати точні статистичні дані, підтверджені офіційними джерелами. Мережа Ініціативи Розмаїття веде статистику, яка містить дані про напади, перевірені з декількох джерел, але іноземні студенти (як і інші представники меншин та іноземці, які стають жертвами) неохоче звертаються до міліції із заявою про напад. Як наслідок, вони уникають взаємодії з місцевим населенням та не виходять на вулиці через побоювання стати жертвою расистського нападу.

- – - – - – - – — – - – - – - – - – - – - – - – - -

[1] 17 листопада у всьому світі відзначають Міжнародний день студентів в пам’ять про студентів Чехословаччини, які стали жертвами нацистських репресій в цей день 1939 року після антинацистської демонстрації у Празі. (http://www.fzs.de/news/1546.html)

[2] Відповідь Департаменту міжнародного співробітництва та європейської інтеграції Міністерства освіти і науки України на інформаційний запит Центру «Соціальна дія»/Проекту «Без кордонів» (лист № 7/1-18-1-369 від 03.08.2011 р.)

[3] Див. «Табачник похвалився зростанням кількості іноземних студентів в Україні» http://zik.ua/ua/news/2011/03/16/277348»

[4] Там само

[5] Там само

[6] Див. каталог «Higher Education in Ukraine: 2011-2012», http://osvitainfo.com.ua/?page_id=5

[7] Див. СЄІР: «Непочуті голоси – проблеми імміграції, прав і свобод людини в Україні», 2008, ст. 79-92.

[8] «Типовий договір про навчання, підготовку, перепідготовку, підвищення кваліфікації або про надання додаткових освітніх послуг навчальними закладами», затверджений Наказом Міністерства освіти і науки України №183, від 11.03.2002 р., зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 3 квітня 2002 р. за №329/6617»

[9] Звіт проекту «Досвід іноземних студентів у Києві», ст. 8.

[10] Див.: http://www.mon.gov.ua/index.php/en/oreign-entrants-and-guests.

[11] Див. наприклад http://www.uscie.org/about.html

[12] «Іран більше не визнає медичних дипломів з України». http://vikna.stb.ua/ua/news/2011/7/12/67421/

[13] СЄІР: «Непочуті голоси – проблеми імміграції, прав і свобод людини в Україні», 2008.

[14] Див. http://tyzhden.ua/Publication/2100

[15] Про подібні випадки повідомлялося під час зустрічі співробітника Центру «Соціальна Дія»/Проекту «Без кордонів» з іноземними студентами в Харкові (березень 2011 р.)

[16] Звіт проекту «Досвід іноземних студентів у Києві», ст. 7

[17] Детальніше – див. дослідження Е. Гарві та СЄІР

[18] Див. дослідження Е. Гарві, СЄІР, Альтернативний звіт Minority Rights Group International та Центру «Соціальна Дія»/Проекту «Без кордонів» до Комітету ООН з ліквідації расової дискримінації, серпень 2011 р. http://noborders.org.ua/sfery-dijalnosti/rizne/zaklyuchni-zauvazhennya-komitetu-zlikvidatsiji-

rasovoji-dyskryminatsiji-ukrajina; http://khpg.org/index.php?id=1320541885 та ін.

[19] Звіт проекту «Досвід іноземних студентів у Києві», ст. 5

[20] Іноземних студентів в Івано-Франківську рахуватиме міліція. http://ostro.org/news/article-221696/

[21] Звіт СЄІР

[22] Звіт проекту «Досвід іноземних студентів у Києві», ст. 5

[23] Звіт проекту «Досвід іноземних студентів у Києві», ст. 6

Ви можете завантажити PDF-версію доповіді тут: Освіта чи експлуатація?.

Іноземні студенти в Україні: солодкі обіцянки та гіркі проблеми

Санчес — Thu, 01 Mar 2012 21:33:47 +0000

Часто студенти організовують свої поїздки до України не самі, а за допомогою фірми-посередника, що обіцяє залагодити всі можливі проблеми. Причини цього зрозумілі: далеко не всі університети розміщують інформацію на своїх веб-сайтах англійською чи іншими іноземними мовами. А відповідно, потенційним студентам важко зорієнтуватися, куди та які саме документи їм потрібно надсилати.

Однак бути впевненим у чесності агента не можна, зазначають у центрі «Без кордонів», співробітники якого займаються моніторингом та захистом прав мігрантів. Деякі посередники й самі не достатньо обізнані з ситуацією в Україні. У результаті на сайтах деяких компаній, які «вербують» студентів з-за кордону, можна прочитати, ніби Україна є членом ЄС, а під час літніх канікул іноземці зможуть поїхати на стажування до Швеції та Британії. Така інформація робить країну більш привабливою в очах іноземців, але коли вони приїжджають на навчання, то стикаються з суворими реаліями.

Неприємності починаються вже в аеропорту

Утім, часто агенти не лише перебільшують «комфортність» проживання в Україні, але й шахрують фінансово. Гроші зі студентів починають викачувати, як тільки ті зійдуть із літака. Серед звичних фінансових маніпуляцій – завищення вартості проїзду від аеропорту до гуртожитків. «Ще кілька років тому за трансфер з Донецького аеропорту до Луганська студенти медичного університету платили посереднику 200 доларів. У 2010 році ця сума становила вже 2000 доларів», – розповіла Deutsche Welle асистент проекту «Без кордонів» Олена Бондаренко.

Зрештою неочікувані неприємності можуть спіткати ще в аеропорту. У листопаді 2011 року до співробітників проекту «Без кордонів» зателефонував хлопець із Судану. Він розповів, що утримувався в столичному аеропорту «Бориспіль» 5 днів. Він просидів у невеликій кімнаті з кількома стільцями та без ліжка, і весь цей час йому не давали води та їжі. Він повідомив прикордонникам, що приїхав на навчання до Харківського медуніверситету. Втім, у нього не було можливості повідомити університет про затримання через відсутність доступу до телефону та інтернету. Студента відправили назад до Судану, а адміністрація університету навіть не подбав, щоб якось виправити ситуацію.

З наступними проблемами іноземці можуть зіткнутися, вже прибувши на місця навчання. Нерідко студентам обіцяють навчання англійською мовою, але потім виявляється, що дана програма відбувається лише українською чи російською мовами. А керівники департаментів з питань міжнародних студентів не завжди володіють англійською, а тому допомогти студентам не можуть. У результаті студенти підписують контракт українською мовою, навіть не знаючи напевне, що в ньому написано.

Не поспішати з оплатою

Для іноземних студентів існує ймовірність не лише зіпсувати собі настрій, але й втратити значні кошти. У жовтні 2009 року група африканських студентів приїхала на навчання до університету Тараса Шевченка. Їх поїздка була організована марокканською компанією Carrefour Event, яка називала себе офіційним представником університету. Іноземці сплатили агентам кілька тисяч доларів за візу, проживання та навчання. Та після приїзду в Україну вони були змушені сплатити ще по 20 тисяч гривень університету, який не отримав коштів від посередника.

Схожа прикра ситуація склалася і з групою туніських студентів, що приїхали на навчання до Національного авіаційного університету. Як розповів декан факультету по роботі з іноземними студентами НАУ Андрій Крижановський: «Ми справді співпрацювали з тим посередником. Але минулого року в Тунісі була революція. Оплата спершу відбувалася якимись траншами, а потім узагалі припинилася. Ми звернулися до силових структур, але агент просто зник з України», – зазначає декан.

Іноземним студентам Крижановський радить звертатися напряму до вищих навчальних закладів. Таким чином вони зможуть бути повністю впевненими в тому, що посеред року їх не попросять вдруге заплатити за навчання.

Сварка з університетом – шлях до депортації?

Якщо ж у студента трапляється конфлікт із університетом, в такому випадку майже неможливо відстояти свої права, розповідає юрист Галина Бочева. «Міграційний статус студента в країні залежить від університету, без згоди якого навіть не можна перевестися до іншого ВНЗ. Якщо існує конфліктна ситуація, то університети, як правило, цього не роблять і не віддають документи, в тому числі страховий поліс, атестати, зворотній квиток», – підкреслює юрист.

За даними організації «Без кордонів», упродовж останніх років лише двоє іноземних студентів наважилися звернутись до суду, щоб оскаржити рішення про депортацію. Нігерієць Кеннет Оноджет, який навчався в Луганському медичному університеті, змушений був перездати один з предметів під час літньої сесії. Після цього він поїхав додому на канікули, а повернувшись, дізнався, що його відрахували. Хлопець зобов’язався ще раз прослухати предмет, після чого його поновили в університеті. Сплативши гроші за рік навчання, він надав паспорт для продовження візи. Але – отримав штамп про депортацію. Кеннет звернувся за допомогою до юристів, і врешті суд визнав рішення про його депортацію незаконним.

Аналогічна ситуація трапилася зі студенткою з Конго Біантусою Таді Коломбе. Вони приїхала до Києва навчатися на підготовчих курсах. В Україну дівчина приїхала вагітною і хотіла після першого семестру взяти академічну відпустку. Однак віддавши паспорт для продовження візи, також отримала відмову. У результаті дівчина навіть не змогла зареєструвати дитину в Україні. Юристи проекту «Без кордонів» звернулися до суду, і рішення про депортацію було визнано незаконним. Однак термін її перебування в Україні до наступного семестру так і не продовжили.

Нині в Україні нема організацій, які спеціалізуються на допомозі іноземним студентам. Якщо ж трапляються неприємності, Бочева рекомендує звертатися до адвоката. За її словами, це значно збільшує шанси на те, що заяву студента розглянуть у міліції, а за потреби – й відстоюватимуть його права в суді.

Расова дискримінація

Водночас тим студентам, які не мають проблем із навчанням, також варто бути на сторожі. Адже вже один лише інший колір шкіри студента може стати причиною для агресії по відношенню до нього. Випадки дискримінації трапляються в різних областях України. Зокрема в січні тернопільська газета зобразила африканців та арабів у вигляді мавп, які залицяються до українських жінок. А в лютому вінницькі соціал-націоналісти провели марш проти імміграції біля гуртожитків іноземних студентів.

Згідно з даними проекту «Ініціатива Різноманіття», більшістю жертв расистських нападів у 2007-2011 роках виявилися саме іноземні студенти. А згідно з опублікованим у 2008 році дослідженням Еліз Ґарві, близько 35% закордонних студентів, які мешкали в Києві, заявили про напади на них з расових мотивів.

Із заявами про напад постраждалі частіше звертаються до університету, а не міліції. Але навчальні інституції не завжди хочуть розголошувати таку інформацію, зазначає Галина Бочева. «Університети зацікавлені в тому, щоб якомога більше студентів хотіли приїхати вчитися до них. А інформацію про напади на іноземців вони сприймають як потенційний ризик того, що студенти не будуть приїжджати. По-друге, вони не знають, як допомогти в цих ситуаціях», – коментує юрист.

Для полегшення життя іноземців, минулого року було видано англомовний посібник «Життя та навчання в Україні». Окрім загальних відомостей про країну, новоприбулі студенти можуть знайти там інформацію про те, як убезпечити себе в місті, а також куди саме звертатися в разі нападу.

Автор: Катерина Каплюк
Редактор: Христина Ніколайчук

Джерело: сайт Deutsche Welle

ПРЕС-РЕЛІЗ УВКБ ООН: Кінець голодування в пунктах тимчасового перебування іноземних громадян у Волинській та Чернігівській областях

Макс — Mon, 27 Feb 2012 02:28:03 +0000

Перебуваючи у ПТПІ багато затриманих, зокрема вихідці з Сомалі, втратили упевненість у тому, що система буде ставитися до них справедливо, і відмовлялися подавати заяви про надання статусу біженця в Україні. Тому УВКБ ООН із радістю відзначає, що зараз ці особи подають заяви про надання статусу біженця / додаткового захисту в Україні, і що Державна міграційна служба почала приймати та розглядати заяви в обох ПТПІ. Окрім того, п’ятнадцять посадових осіб, включаючи співробітників Державної міграційної служби, взяли участь у дводенному семінарі, організованому УВКБ ООН 16 та 17 лютого, під час якого вони мали змогу ознайомитися з матеріалами про додатковий захист, судову практику Європейського суду з прав людини щодо статті 3 Конвенції, а також поточну ситуацію в Сомалі.

УВКБ ООН має надію, що для підтримання довіри та забезпечення справедливого й ефективного розгляду кожної заяви про надання статусу біженця, будуть запроваджені наступні заходи:

По-перше, важливо, щоб заяви про надання статусу біженця / додаткового захисту, зокрема від вихідців з країн походження найбільшої кількості біженців, таких як Сомалі, приймалися до розгляду по суті, а не відкидалися на попередньому етапі як завідомо необґрунтовані. Це надасть усім заявникам можливість представити свої особисті ситуації та побоювання стати жертвами переслідувань в разі повернення до країни походження. УВКБ ООН схвалює запевнення Державної міграційної служби про те, що заяви від сомалійців будуть прийматися до розгляду по суті.

По-друге, УВКБ ООН звертає увагу на важливість надання перекладу під час особистих співбесід, які є частиною процедури визначення статусу біженця. За стандартами ЄС перекладач повинен бути „здатним забезпечити належну комунікацію між заявником та особою, яка проводить співбесіду”. Хоча для органів влади залучення перекладачів, які володіють такими рідкісними мовами, як сомалійська, є складним завданням, УВКБ ООН сподівається, що влада вирішить це питання до початку наступного етапу індивідуальних співбесід, а також підтвердить якість перекладу під час співбесід, які вже відбулися.

По-третє, слід зазначити, що недостатність людських ресурсів Управління по роботі з біженцями Державної міграційної служби на Волині може значно ускладнити процес обробки великої кількості заяв. Необхідно чітко повідомити затриманим про терміни розгляду їхніх справ, і, якщо можливо, залучити додаткових співробітників для прийняття рішень за заявами в найкоротші терміни.

Також УВКБ ООН сподівається, що при прийнятті рішень буде використовуватись інформація по країнам походження та буде виділено штат співробітників для підтримання бази даних по країнах походження.

УВКБ ООН, як і раніше, підкреслює, що, як правило, особи, які звернулися про захист, не повинні перебувати у затриманні. Відповідно до Закону України про іноземців, особи, які підпадають під закон про біженців – у тому числі особи, які володіють довідками про звернення за захистом, – не підлягають депортації. Якщо ці особи не можуть легально бути депортовані, то немає ніяких підстав затримувати їх з метою депортації. Таке затримання не служить меті, передбаченій Європейською конвенцію з прав людини, і є порушенням ст. 5 цієї Конвенції.

Вкрай важливим є прискорити процедуру визначення статусу біженця та звільнити з ПТПІ дітей без супроводу дорослих. Деякі затримані отримали документи, які засвідчують, що їм ще немає 18 років, тоді як інші не мають таких документів, але наполягають на тому, що вони неповнолітні. Затримання дітей без супроводу дорослих є порушенням міжнародного та українського законодавства, і УВКБ ООН розраховує, що Державна міграційна служба і прокуратура вживатимуть термінових заходів, щоб звільнити дітей та передати їх під нагляд Служби у справах дітей.

На підставі заяви про надання статусу біженця, юристи неурядових організацій, що фінансуються УВКБ ООН, допомагатимуть затриманим в оскарженні підстав для затримання. Інші організації також запропонували надати допомогу у забезпеченні юридичного представництва затриманих осіб, які звернулися про надання захисту. УВКБ ООН сподівається, що адміністративні суди призначать слухання цих скарг протягом декількох днів, щоб дозволити судовим органам належним чином, враховуючи законодавство, розглянути докази про затримання осіб, які звернулися про захист, в найкоротший термін. УВКБ ООН відомо, що у минулому слухання по позовах щодо оскарження рішень про затримання відбувались після багатьох місяців очікування. УВКБ ООН турбує те, що такі тривалі періоди очікування нівелюють необхідний судовий нагляд за утриманням під вартою відповідно до ст. 5 Європейської конвенції з прав людини і продовжують незаконне затримання.

УВКБ ООН продовжує непокоїти те, що законодавча база України в області надання притулку все ще не відповідає міжнародним та європейським стандартам, що підтверджується у другій доповіді про хід виконання Україною Плану дій щодо лібералізації візового режиму (Англ.). Інша тривожна подія – затвердження Кабінетом Міністрів типового положення про регулювання пунктів тимчасового перебування іноземних громадян, яке набрало чинності 16 лютого 2012 року. Відповідно до даного положення, адміністративні органи мають право затримувати мігрантів з неврегульованим статусом без рішення суду.

Що стосується осіб із Сомалі, УВКБ ООН нагадує, що Європейський суд з прав людини ухвалив, що наслідками депортації до Могадішу можуть бути катування цих людей, а також нелюдське або принизливе поводження, що порушує ст. 3 Європейської конвенції з прав людини, з дуже обмеженими виключеннями (див. рішення у справі Суфі та Елмі проти Великобританії). Ці особи мають отримати статус біженця або додатковий захист в Україні.

УВКБ ООН також турбує кількість іноземців, які утримуються в ПТПІ протягом тривалого періоду, у той час як деякі з них не мають доступу до належної правової процедури, включаючи доступ до перекладацьких та консульських послуг. Ці люди мають обмежені можливості бути звільненими або добровільно повернутися додому, тому вони залишаються в пунктах затримання протягом року. Оскільки багато з цих осіб не потребують міжнародного захисту, УВКБ ООН тісно співпрацює з Міжнародною організацією з міграції для вирішення їх проблем.

УВКБ ООН буде продовжувати співпрацювати з українською владою для попередження випадків затримання без необхідності шляхом врахування ризику, з яким люди зіткнуться після повернення, до прийняття рішення про позбавлення волі з метою депортації. Заяви про надання статусу біженця від осіб, які вже знаходяться в ПТПІ, повинні розглядатися оперативно, з тим, щоб вони могли бути звільнені. УВКБ ООН розраховує що відповідальні органи діятимуть у відповідності до прийнятих зобов’язань та забезпечуватимуть міжнародний захист згідно з Конвенцією 1951 року.

Оригінал на сайті Регіонального Представництва УВКБ ООН

Європейська комісія проти расизму та нетерпимості (ЄКРН) оприлюднила нову доповідь по Україні

Санчес — Tue, 21 Feb 2012 17:25:58 +0000

Отже, навіть якщо уряд і розробив плани дій по боротьбі з ксенофобією та расовою і етнічною дискримінацією, розпуск Державного комітету у справах національностей та релігій утворив вакуум у цій сфері. В країні не існує вичерпного антидискримінаційного законодавства. Більш того, попри прагнення державних органів влади посилити законодавство щодо надання притулку, процедури визначення статусу біженця у кількох випадках блокувалися.

Звичайно, кількість нападів на расовому ґрунті зменшилась, але до повного вирішення цієї проблеми ще далеко. Мова ворожнечі часто не стримується, навіть якщо число антисемітських публікацій знизилось. Органи влади, звичайно, усвідомлюють необхідність боротися з неонацистами та скінхедами серед болільників футболу. Однак, Міністерство внутрішніх справ більш не докладає зусиль щодо регулярного нагляду за інцидентами та угрупуваннями расистського характеру. Більш того, масштаби проблеми є замаскованими, оскільки існує тенденція кваліфікувати злочини на ґрунті расової ненависті як хуліганство.

Положення кримських татар не покращилося. Те ж саме стосується і ромів: у багатьох з них немає документів, що посвідчують їхню особу, і все це незважаючи на зусилля місцевих органів влади, спрямованих на їхню соціальну інтеграцію. Також часто повідомляється про порушення з боку працівників міліції під час їх контактів з особами, що належать до цієї та інших уразливих груп населення, як-от мігранти та шукачі притулку.

У своїй доповіді ЄКРН надає кілька рекомендацій. Наступні три потребують пріоритетного виконання. Контроль за їхнім втіленням в життя буде здійснено через два роки:

• визначити орган, який координуватиме роботу з протидії расизму та расовій дискримінації, та забезпечити, щоб його співробітники мали поглиблений досвід у цій галузі;
• гарантувати у будь-який час існування справедливих та ефективних процедур визначення статусу біженця та зрештою вирішити питання про те, хто за це відповідає;
• створити незалежний орган, уповноважений приймати скарги на працівників міліції стосовно расизму та расової дискримінації;

З доповіддю можна ознайомитися тут. Вона була підготовлена після контактного візиту ЄКРН до України в квітні 2011 року [прес-реліз] та враховує розвиток подій до червня 2011 року.

ЄКРН є правозахисним органом Ради Європи, який складається з незалежних експертів та здійснює нагляд за проблемами, пов’язаними з расизмом, дискримінацією за ознаками етнічної належності, кольору шкіри, громадянства, релігії і мови, а також з ксенофобією, антисемітизмом і нетерпимістю, готує доповіді і надає рекомендації державам-членам.

Докладніша інформація про ЄКРН на: www.coe.int/ecri

Контакти з пресою: Stefano Valenti, тел. : +33 (0)3 90 21 43 28, stefano.valenti@coe.int